Михайлик, як і всі його друзі з прифронтових містечок, сидять без світла не тільки через ракетні обстріли, а й через артилерійські влучання.
З кожним днем хлопчик та тисячі інших дітей все більше бояться зими, бо одна ковдра не захищає від морозу, а льодяні ніжки довго не зігріваються та не дають заснути.
ЩОБ ЗІГРІТИ МИХАЙЛИКА ТА ЩЕ 2000 ДІТЕЙ З ПРИФРОНТОВИХ РЕГІОНІВ, ЯКІ ПОСТІЙНО ОБСТРІЛЮЮТЬ, КЛУБ ДОБРОДІЇВ ВІДКРИВ ІНТЕРНЕТ-КРАМНИЧКУ, ДЕ КОЖЕН МОЖЕ ПОДІЛИТИСЯ ТЕПЛОМ.
Твій донейт допоможе отримати дитині універсальне тепле спальне місце, яке складається зі спальника, грілки та шапки і зігріє дитину:
Дітей зігрівай, шансу холоду не дай!
Спальник
Малеча буде тепленькоГрілка
у теплому чохлі
Шапка
Шапка вушка гріє, аКупити все для
однієї дитини
Спальник
Грілка у теплому чохлі
Шапка
Купити все для
однієї дитини
Два роки тому мама привезла мене на вихідні до бабусі в село. Та більше маму я не бачила, тому весь цей час живу з бабусею. Вона вже у віці, тому виїжджати кудись з-під обстрілів ми не планували.
Точного графіку відключень світла у нас немає, Через прильоти у нас часто аварійні відключення. Ми маємо трошки дровдля обігріву хати, але вдома я завжди в теплій жилетці. Сподіваюсь, що холодніше вдома не стане і дров вистачить до кінця морозів. А поки відволікає навчання в школі!
Мама померла коли мені було 6 років, а брату 4 і з того часу ми живемо у тьоті, яка нами опікується. В неї окрім нас ще 4 дітей, тому нам не буває скучно ніколи й завжди є робота вдома.
Виїжджати з Григорівки такою родиною складно, тому живемо як є. На світло вже й не жаліємось, тільки холодно в будинку. В нас пічне опалення, але дров не закупаємо багато, треба гроші берегти, раптом росія і сюди прийде та доведеться тікати. Я радий, що ми вдома, нехай і прохолодно!
Мама виховує нас сама і влітку пережила інсульт. Але не жаліється, бо ми з братами в неї гарні помічники. Поїхати кудись, де нема обстрілів і тепло ми не можемо, тому й залишаємось тут вдома.
Будинок в нас старий, але тримається. Ми майже не топимо, бо немає дров та в куртках вдома не так вже й холодно. Хоча весною, звісно, краще було. Чекаємо тепла на вулиці.
Всі кажуть, що потрібно переїжджати кудись в села і в будинки, де можна топити пічку і не залежати від електрики. Але пічка залежить від дров. Моя родина це точно знає, адже грошей на дрова нам не вистачає.
Шапку я не знімаю вдома, як і рукавиці, адже топимо ми трошки й в будинку холодно. Добре, що ми відремонтували піч минулого року, і вона вже раз не коптить нам будинок всередині, як торік. Чекаємо тепла, бо поїхати з села не можемо нашою великою родиною.
Раніше я жив в Запоріжжі, але зараз живу з бабусею, тіткою та дядьком в селі, мама каже тут безпечніше. В школу я ходжу онлайн, бо вона в Запоріжжі, але дуже вже мрію повернутись і щоб закінчилась ця війна.
Коли тихо і немає обстрілів, ми з друзями граємось в парку, а коли тривога чи обстріли – біжимо в сховище. Інколи ми змушені сидіти в підвалі всю ніч і навіть спати там, і це не зручно та холодно. Хочется не мерзнути, але така вже зима.
Додому ми повернулись влітку. І ми дуже раді, тільки прильоти не дають спокійно жити. Коли прилетіло в наше село, ми з братом злякалися і мали одне бажання — телепортуватися назад в безпечне Закарпаття, де ми були. Мама каже: “Хто раз побував в ролі переселенця, тому вдруге наважитись покинути свій дім дуже важко”.
Ми з братом прикрасили свої робочі столи, щоб під час навчання відчувався новорічний дух, хоча тепер часто немає світла, тому й уроків дуже мало, а ще дуже мало тепла, бо його також відключають. Але навіть коли мерзнемо, ми віримо в Україну та перемогу!
Фокус діяльності фонду під час війни — термінова допомога родинам із дітьми у вигляді базових товарів для виживання та повернення дитинства через творчі заняття та арт-терапію.
З моменту початку повномасштабної війни Клуб Добродіїв підтримав понад 50 000 дітей.