Мама виховує нас сама і влітку пережила інсульт. Але не жаліється, бо ми з братами в неї гарні помічники. Поїхати кудись, де нема обстрілів і тепло ми не можемо, тому й залишаємось тут вдома.

Будинок в нас старий, але тримається. Ми майже не топимо, бо немає дров та в куртках вдома не так вже й холодно. Хоча весною, звісно, краще було. Чекаємо тепла на вулиці.

Всі кажуть, що потрібно переїжджати кудись в села і в будинки, де можна топити пічку і не залежати від електрики. Але пічка залежить від дров. Моя родина це точно знає, адже грошей на дрова нам не вистачає.

Шапку я не знімаю вдома, як і рукавиці, адже топимо ми трошки й в будинку холодно. Добре, що ми відремонтували піч минулого року, і вона вже раз не коптить нам будинок всередині, як торік. Чекаємо тепла, бо поїхати з села не можемо нашою великою родиною.

Раніше я жив в Запоріжжі, але зараз живу з бабусею, тіткою та дядьком в селі, мама каже тут безпечніше. В школу я ходжу онлайн, бо вона в Запоріжжі, але дуже вже мрію повернутись і щоб закінчилась ця війна. 

Коли тихо і немає обстрілів, ми з друзями граємось в парку, а коли тривога чи обстріли – біжимо в сховище. Інколи ми змушені сидіти в підвалі всю ніч і навіть спати там, і це не зручно та холодно. Хочется не мерзнути, але така вже зима.

Додому ми повернулись влітку. І ми дуже раді, тільки прильоти не дають спокійно жити. Коли прилетіло в наше село, ми з братом злякалися і мали одне бажання — телепортуватися назад в безпечне Закарпаття, де ми були. Мама каже: “Хто раз побував в ролі переселенця, тому вдруге наважитись покинути свій дім дуже важко”.

Ми з братом прикрасили свої робочі столи, щоб під час навчання відчувався новорічний дух, хоча тепер часто немає світла, тому й уроків дуже мало, а ще дуже мало тепла, бо його також відключають. Але навіть коли мерзнемо, ми віримо в Україну та перемогу!